неділя, 14 серпня 2016 р.

Дозвілля піратів 21 століття

 1

 Післямова не наслідувала нічого з оригінального тексту. Всі ті слова - написані перекладачем - могли б мати цінність при дослідженні, чи справжній зацікавленості читача. Післямова писалася з помилками, але це не зупиняло її автора відчувати себе не рівні автора твору; тримати останнє слово саме за собою. Я відслідковував певну розмовну легкість та не видумування аж надто розумного послання.
 Подивився у вікно - помітив сусідку.

 2

 Вона не носила пов'язку на око, але у теплі вечори - поки ніхто не бачив - точно уявляла себе з дерев'яною ногою і ковиляла по квартирі, слухаючи морських пісень. Їй би личило командування кораблем, одяг капітана, от тільки величенькі груди заважали б роботі всій команді. Але це лише у потаємних мріях та величних баталіях. І наскільки вона була лагідна в ліжку - настільки строга у війні. Весь ритуал, мотивація та тренування зациклювалися на одержимості та отриманні задоволення.
 Небеса завжди слідкували за її постаттю. Все море по курсу лишалося спокійним та податливим у хвилях. Акули переслідували хіба її ворогів, а дельфіни боязко наближалися до корми щоб прокормитися випадаючою хвилею жіночної мужності. Кожна ніч - безумство; кожна ніч - слухання свого єства; кожна ніч - процес.

 3

 А ще вона читала книги.
 Чомусь кожного ранку, прокидаючись від всіх вчорашніх ситуацій, входячи у світ реальності - який здавався просто вимученим обов'язком - вона усміхалася до свого оголеного відбитку у дзеркалі, поволі одягалася і йшла на роботу. І весь спокійний день, повний душевної самотності та боротьби з іншими людьми за слова, думки, дії та реакції. Вона спокійно могла б вирвати з чужих рук останню чашку кави, якщо це було необхідно; вона б могла накормити голодного; але не робила нічого із цього, вважаючи це всесвітнім балансом. Нищити цивілізації та грабувати міста, що за древня дикість? В сучасності можна напрочуд чудово оперувати інформацією. І якщо хтось називав це піратством, вона тільки насміхалася із суспільства і свого становища. А коли закінчувалися гроші, заробляла іще.

 4

 Сміх вечірній відрізнявся у її каюті. Іноді там бували хлопці, що навіть не здогадувалися про її справжні наміри. Вони вечеряли з нею, розказували небилиці і гадали що дуже дотепні, судячи з її легкого сміху. Спали з нею; а зранку йшли, обіцяючи передзвонити. Не телефонували більше, чим робили їй найбільшу послугу. Бо свого вона вже добилася і просто записувала ще одні дані до капітанського журналу. Жила далі, витираючи по суботах пилюку і вкидаючи в пральню машину брудну білизну. Іноді вона знаходила чоловічу білизну, усміхалася, завжди викидала її.
 Сміх ранковий був беззвучний. Але я чув як його відбивало дзеркало. Це металеве люстерко дрижало від її усміху, воно передавало справжність міміки, ліній тіла, страхів та надій. Воно било об нашу суміжну стіну а я безперестанно записував коливання на папір. І кожен ранок вони співпадали до міліметру, або ж я сприймав їх однаково. Кожен мій рух - кожен її порух губ.


один із піратів

неділя, 7 серпня 2016 р.

Я - вітчим

 1

 Дорогенька, навіщо ти вбила нашу дитину? Щоб я не став її більше любити ніж твою дочку? Але ж вона не рідня мені. І тепер, сидячи біля свіжої могилки, я не зупиняю ріки сліз і очі мої витекли вже повністю а білки всоталися в землю. Ніж у спині заставляв її чесатися; кров ще сочилася. Мого ангела крила розм'якли, він втомлено присів на плече; криваве пір'я не могло підняти його до небес.

 2

 За вікном рухалися потяги, земля двигтіла. Вони не відправлялися по графіку; вони не зупинялися на платформі у цьому місці - тут нікому було нікуди їхати. Червонощокі будинки пустували всі зими підряд, а в інші сезони я тут не мешкав. Я переслідував зиму, холод і теплі речі. Як тільки вона рухалася далі - я вирушав за нею. Десь там був вічний холод, мерзла земля. І моя мертва донечка, що так ніколи й не побачить снігопаду, не лизне залізо на морозі, не зліпить сніговика.

 3

 Восени діти замурзані. Вони не витираються більше ніколи, починаючи з періоду дощів; десь є спеціальні годинники що закипають від золотої погоди, їх стрілки без толку рухали механізм. Атмосфера згущалася від погляду з-за вікна автомобіля. Сіре небо трошки готувалося до снігової бурі, а я готувався до чергової зустрічі. На твоїй могилі лежало золото, що скоро покриється білим покривалом.
 "Привіт, мертва дитино. Як ти сьогодні?"

недоречність

четвер, 4 серпня 2016 р.

Гном із стрілецькою зброєю

 1

 Ми посеред будинку, неначе вторинні його цілі. Не вийти назовні, не відкрити дверей. Із кожним вранішнім сонцем ми дякуємо за ще один день. Допоки живі, допоки ще дихаємо. А він чекає і зброю тримає в руках.

 2

 Одягнувши на голови шапочки з фольги, ми думаємо що вони захистять нас. Але ні. Він не щезає, а просто затьмарюється в туманних рішеннях. Хтось кричить, вікна покриваються брудом. Не відкриті навіть для провітрювання, наші голови гниють в замкнутому затхлому повітрі, кидаючи гральні кості. Програємо, з кожною гранню, що показує не більше трьох.

 3

 ...

вівторок, 26 липня 2016 р.

 1

 Вона повернулася із небуття. Замість непокореного головного убору - капелюха - заїздила кімнату туди-сюди, щоб проказати певну сміливість на словах. Ми були б одинокими без неї, вислухавши всі моменти та ініціалізації персонажів, за життя ще головного героя я радів, а от героїні стояли осторонь і мовчки заковтували чергові жарти та анекдоти. У всьому цьому іронічному суспільстві не було шляху для справжньої музики.

 2

 Ти ступала серед розсипаних пелюсток пір'їн чайок. Вибивала на них певний мотивчик і дивилася далеко в ліс. Темний, глибокий. Жорсткий корінням дерев до твоїх босих ніг. Гострий тонким ріжучим листям до твого ніжного тіла. Але ти хотіла в цю хвилину бути там. Біля вирізьбленого ідола поклоніння тобі, де стікали кров'ю симпатичні медові панночки.

 3

 Підковані коні скакали, жіночки носили воду навкруги них. І весь цей шум та спотикання зустрілися у кумедній ситуації від людини до тварин, повертаючись назад і відлунюючись од стінок.
 Я сидів на вітрині магазинів і співав пісню про розлучення одруженого чоловіка з коханкою, яку він насправді кохав. А все інше було поза межами його розуміння. Ревнива дружина його вбила. Я все співав і співав, а линули звуки лише до першої автомагістралі. Сумно.

середа, 6 липня 2016 р.

17 серпня

 1

 Вітер, що ти здула із верхівок дерев - тепер не повернеться до сторони заходу сонця, з якої був запущений колись давно. Він - сонний - загубиться серед темних лісових хащів. Перечіпиться через ведмежий капкан і блукатиме по кривавих тваринних стежках для полювання. Замкнутий у твоїх губах подих перед відправленням в порожнечу. Він кубічний, як мої мальовані пальці.
 Ми зробимо сімейну фотографію цієї ночі. Приглушимо світло свічок і затулимо обличчями порізаною весільною фатою з твоєї сукні. В той момент твій чоловік, можливо, згадає. Вип'є келих, другий, поб'ється з барменом. Цьогоріч кожна неділя говоритиме до нас через сховані в стінах дроти. Іноді вони по ночах прориваються через штукатурку і врізаються нам під шкіру. Зранку ти видираєш їх пучками, шукаєш тих, хто заховався у волоссі штучними волосинами. Жорсткі, навіть шампунь не в змозі привести їх до ладу. Ти витягуєш з моїх п'ят шматки гвіздків. Вони прямують через цілу країну у пошуках ніг. Я б підійшов та не йшов.

 2

 Неправда.
 Уникати її вирішено було від ранку до полудня. Ми купалися у ванні, ти дивилася на мої риторичні запитання, піднімаючи нігтями знаки вигуку на мові заглиблених комарів у наших кров'яних ріках. Піна проходила за день по всіх стиках плиток на екрані. Він не показував нічого окрім безпечних кахлів, вбудований в тумбу, зроблену зі старих книг. Там десь ще відклеїлась улюблена сторінка найогиднішої з них і ти сідала часто вечорами перечитуючи діалог мертвих героїв: "Ендрю, ти кохаєш мене?" - "А кого ж іще я можу кохати?" - "Це не відповідь!" - "Так, це ж запитання-у-відповідь"...
 Іноді я спотикаюся горлом за порожні слова, що виринають з тебе. Мені здається, іноді, ти ними блюєш. А я б хотів лише напитися до безпам'ятства і більше не прокидатися під цією ж стелею, на якій мертві павуки залишили після себе нерухому статую лабіринту павутин. Складніша за давньогрецьку скульптурну спадщину, вирішальна у боротьбі за підлампове розташування.
 Все для того щоб сказати "я на вершині кімнати, звідси все видно". А видно звідти тобі як ми кохаємося у протиріччях помираючої ночі? Ми ж бо віртуози.

 3

 Я похилився. Крутив налаштування твого тіла на сосках і не міг піймати потрібну ранкову хвилю. Ти, мов змія, звивалася в руках готова скинути стару шкіру і на червоному дивані обростати новими пластами, покриваючи ніжні м'язи часом за часом, хвилею за хвилею. Із уст твоїх бризкалася зміїна мова, звуки кип'ятили мою кров. Звуки визначали нікчемність. Проводячи зорі на нашій підлозі, закидаючи їх у місця змінними з вчорашніми та сьогоднішніми. Повертався до тебе обличчям, смакував твій роздвоєний язик. Ламав твої нігті з коренем у місцях, де проростатимуть нові. Виривав волосся оленячими гілками з голови.
 Ти регенерувала і пирскала кров'ю у різні боки. Червоний диван все це приховував. А розслабляюча ванна не давала мені загинути. Не давала мені потонути у просоленій рідині. Пахуче крем-мило, усвідомлений шампунь, баночка якого кричала при відкритті - змащували мої ніздрі спогадами коли міг унюхати сусідського пса за три двори. Той день, як я піймав блохи.

оприлюднення

вівторок, 28 червня 2016 р.

 1

 Я зламав руку.

 2

 Тріщини по твоєму світлу розповсюджувалися зі швидкістю тіла. Винний, чи ні, але пив рожеве вино до блідого сиру. В келиху полоскалася миша, на пальцях моїх виростав мох, а взуття прибивало себе до підлоги, не виходячи з дому.
 Ти пила таблетки вчора. Сьогодні - спустошена всією кількістю інформації - блукала серед штор на балконі. Заплутуючись та намагаючись випливти звідти оксамитовою сукнею синього кольору. Поверхня підлоги облизувала тобі п'яти, сміливість шпалер мудрувала на штукатурці. Я мислив і не розумів. Сусіди гуділи зі всіх сторін і у навушниках міг чути лише твій сміх, записаний на безкінечну доріжку вінілу. Я знав кожну секунду твоєї усмішки, міг відрізнити коли сміялася із сусідського пекінеса, який бігав важко дихаючи і покусував травичку; коли була захоплена ангельською грою на фортепіано сліпого хлопчика, що ми бачили в переході, сльози радості і благенька усмішка - запам'ятав та цілував - твої; коли реготала з непристойного жарту таксиста, який підвозив нас до театру. Тоді був чарівний вечір, а згодом незабутня ніч.

 3

 Зі мною наодинці ти ніколи не сміялася.
 Небагато потрібно було, всього три побачення, щоб весь мій світ занурився в твою глибину. Де б я не бував, але ти завжди зі мною в думках. Солодкі слова, солодкі книги. Цього недостатньо. Взаємність згнила на хресті моєї карми, її знівечене тіло звісилося додолу. Його виносили служники. Довго. Частинами. І куди б вони не виносили ті частини - я міг прослідкувати за ними по коричневому сліду, запаху. Там не було могил, ні надгробків, лише нескінченний горизонт.

 4

 Обличчя у вікні, що хоче слідкувати за тобою.
 Обличчя, що помиляється у словах. Чому ж йому так погано жити без заперечень? Вічні питання в голові вдаряються об холодні обігрівачі влітку, заломлюються між призачиненими дверима.
 Між нашими коридорами світилася лише одна лампа. Я усміхався - до неї повернутий очима - і сліпнув. Ти вже була такою і навпомацки намагалася дійти до дверей, але змінні стіни заводили в лабіринт. Десь гавкав пес, що кликав душі наших предків. Я принюхався і відчув ліс дерев, озерце і вогнище. Десь посеред картини плакали зорі які так легко дивитися але важко розуміти.

понеділок, 13 червня 2016 р.

Для публіки

 1

 Твоє волосся створило мене.
 Я виріс в різноманітті запахів твого тіла. Купався у поті його, тонув у відритій ванні повній шампуню. Еквалайзер почуттів стрибав неначе навіжений - він покривав всі пережиті моменти. Влітку на голові твоїй виступав сніг, з якого я робив морозиво.
 Ми мовчали годинами. Лише секундна стрілка могла проказати щось раз у хвильку. І цими моментами спілкувалися кросівки, зав'язуючи шнурівки босоногим крукам. Відлітаючи вдалину, пам'ятатимуть фрази сказані навздогін.

 2

 Після пса починався зорепад. Тисячі світил летіли внікуди зусібіч повз наші очі з тобою. Саме для того, щоб у зіниці проникало, у кришталиках заломлювалося проміння. Зачинилися дверцята до твоєї душі, коли до мене прийшов злий Ісус. Його повне сяйво аури затуляло всі можливі прояви думок будь-кого, хто б це не був і про що не думав у момент появи. Людяність залишилася осторонь, либонь смакувала наші вчинки через сито життєвого імпресіонізму.
 Сидів би у ящику. Дихати важко.

 3

 Незручність. У положенні ліворуч ти дмухатимеш мені у вухо, а всі зумисні надумані сценки засмучуватимуться через персонажів.
 Ось самотня вдова; вона тепер плакатиме і витиратиме сльози старою хустинкою. А офіцер досі патрулює два метри біля стовпа. Не віддаляючись надто далеко.
 Я досі відкриваю ящик із складеними діорамами, де маленькі життя фокусуються на шматку виділеного їм часу, а рухомі елементи лише доповнюють мимовільне коливання реальності. Я б купив бублики і розкидав їх по кутках, але де там ще до них - не зовсім близько. В тіні реальності я запускаю повітряного змія до стелі, там він літає - в хмарах наших мрій. На водяному ліжку залишився мокрий слід. Біля вікна ще мигцем відповзав равлик.

жилаве тіло